Читати фрагмент книги:
Стіву, Еллен і Чарлі.
Я люблю вас усім серцем
Передмова
Осмислення власного досвіду і вміння полюбити себе під час цього процесу – це найхоробріший учинок, який ми колись зробимо.
Хоч раз зауваживши закономірність, ти вже не зможеш її не бачити. Повірте мені, я намагалася. А коли те саме повторюється, важко вдавати, що це лише збіг. Наприклад, як би наполегливо я не прагнула переконати себе, що шести годин сну мені вистачає, поспавши менше восьми годин, я стаю нетерплячою, дратівливою і накидаюся на вуглеводи. Це закономірність. Я також схильна жахливо зволікати: завжди відтягую початок праці над книжкою, беручись за генеральне прибирання і марнуючи надто багато часу і грошей на купівлю канцтоварів та розмаїтих систем зберігання. Щоразу.
Ми не можемо ігнорувати тенденції, бо наші мізки влаштовані так, щоби знаходити закономірності і наділяти їх сенсом. Люди – це істоти, які у всьому шукають зміст. І, добре це чи погано, тут мій мозок вдало налаштований. Упродовж багатьох років я тренувалася це робити, і тепер саме цим заробляю собі на життя.
Я спостерігаю за людською поведінкою очима дослідниці, отож можу ідентифікувати і назвати найтонші зв’язки, взаємини і закономірності, які допомагають нам осмислити думки, поведінку і почуття.
Я люблю те, що роблю. Полювання на закономірності – це чудова робота, й упродовж усієї моєї кар’єри спроби не бачити очевидного були обмежені лише моїм особистим життям і тими принизливими слабкостями, які я люблю заперечувати. Усе змінилося в листопаді 2006 року, коли дослідження, викладене на цих сторінках, мене приголомшило. Уперше у своїй професійній кар’єрі я відчайдушно не хотіла бачити результатів власного дослідження.
Раніше я вивчала такі складні емоції, як сором, страх і вразливість. Я написала наукове дослідження про сором, розробила програму опірності до нього для фахівців у галузі психічного здоров’я і спеціалістів із лікування залежностей та написала про опірність до сорому книжку під назвою «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just Me)[1].
Зібравши тисячі історій чоловіків і жінок з усієї країни – віком від вісімнадцяти до вісімдесяти семи років, – я зауважила нові закономірності, про які захотіла дізнатися більше. Так, усі ми змагаємося з почуттям сорому і боїмося власної недосконалості. І, авжеж, багато хто з нас боїться показати свою справжню сутність і дозволити іншим людям її пізнати. Але у цій величезній купі інформації опинилося чимало історій чоловіків та жінок, які живуть чудовим і натхненним життям.
Я почула історії про силу сприйняття власної недосконалості і вразливості. Я дізналася про нерозривний зв’язок між радістю і вдячністю, про те, що відпочинок та ігри життєво необхідні для нашого здоров’я, так само, як правильне харчування і фізичні вправи. Учасники дослідження прислухалися до своїх почуттів і розповідали про життя у згоді з собою, про кохання і душевну близькість, що стало абсолютно новим для мене. Отож мені захотілося розглянути ці історії як єдине ціле, тому я взяла папку і маркер та написала перше слово, яке спало на гадку, – «Щиросердні». Я ще не знала напевне, що це означає, але розуміла, що в тій папці – історії людей, які живуть і кохають усім серцем.
У мене виникло безліч запитань про щиросердність. Що ці люди цінують? Як вони долали життєві незгоди? Що їх найбільше непокоїло, як вони вирішували проблеми і який підхід знаходили до розв’язання? Чи можемо всі ми жити щиросердним життям? Які риси для цього потрібно розвинути? Що перешкоджає?
Почавши аналізувати ці історії і намагаючись знайти закономірності, я зрозуміла, що їх можна розділити на дві колонки, які задля спрощення я спочатку назвала «Добре» і «Погано». У колонці «Добре» аж рясніло від слів на штиб гідність, відпочинок, гра, довіра, віра, інтуїція, надія, унікальність, кохання, відданість, радість, вдячність і креативність. У колонку «Погано» потрапили такі слова, як перфекціонізм, безпорадність, потреба у визначеності, перевтома, самовпевненість, холоднокровність, догоджання, осуд і самоконтроль.
Закінчивши писати й обміркувавши написане, я охнула. Це було схоже на шок від величезної суми на ціннику. Пригадую, як я буркотіла: «Ні-ні, як таке можливо?»
Незважаючи на те, що я складала ці переліки самостійно, перечитувала їх у сум’ятті. Коли я класифікую інформацію, то цілковито переходжу в дослідницький режим. Я зосереджуюся лише на точній фіксації того, що почула в цих історіях. Я не думаю про те, як сама би щось висловила, а лише про те, що сказали опитані. Я не розмірковую над тим, що би цей досвід означав для мене, а думаю тільки про те, що це означало для людини, яка мені про нього розповідала.
Я сиділа на червоному стільці за кухонним столом і витріщалася на ці два аркуші. Мої очі блукали вгору, вниз, упоперек рядків. Пригадую, як на очах забриніли сльози і я затулила рот рукою, наче людина, якій щойно повідомили погану новину.
І справді, це були погані новини. Я сподівалася виявити, що щиросердні люди подібні до мене і роблять те саме, що роблю я: наполегливо працюю, дотримуюся правил, не опускаю рук, поки не досягну бажаного результату, намагаюся краще пізнати себе, виховую дітей за книжками…
Понад десять років, вивчаючи таку непросту тему, як сором, я щиро вірила, що заслужила підтвердження того, що «живу правильно».
Але того дня я отримала кілька суворих уроків (і відтоді одержую їх щодня):
Знати і розуміти себе життєво важливо, але для того, щоб жити щиросердним життям, потрібно дещо важливіше – вміння любити себе.
Знання важливі, але тільки тоді, коли ми в процесі самопізнання ставимося до себе з добротою і лагідністю. Щиросердність – це не тільки прийняття своєї недосконалості та вразливості, але також пізнання і проголошення власної сили.
Один із уроків того дня став, мабуть, найболючішим і вразив так, що мені перехопило подих: із даних стало зрозуміло, що ми не можемо дати нашим дітям того, чого не маємо самі. Життя, сповнене щирості і відданої любові, – це вагомий доказ наших успіхів у вихованні, яких не досягнути методами, вичитаними із порадників для батьків.
Того похмурого листопадового дня я усвідомила, що в життєвій подорожі варто прислухатися і до голови, і до серця водночас, а я свого серця не слухаю.
Нарешті я підвелася, схопила зі столу маркер, накреслила лінію під колонкою «Погано» і написала під нею «Я». Виявилося, що ця колонка досконало характеризує моє власне життя.
Я схрестила руки на грудях, вмостилася в кріслі й подумала: «Просто чудово. Я живу прямісінько у перерахованому тут лайні».
Близько двадцяти хвилин я безтямно вешталася будинком, намагаючись не бачити очевидного і не робити нічого неочікуваного, але не могла викинути з голови цих слів. Я не могла повернутися назад, отож зробила те, що спало мені на гадку як найкращий вихід: я склала аркуші паперу охайними квадратиками і запхала їх до пластикової коробки, що чудово поміщалася у мене під ліжком поряд із рулоном різдвяного обгорткового паперу. І не відкривала цієї коробки до березня 2008 року.
Я знайшла по-справжньому хорошого психотерапевта і розпочала рік серйозної внутрішньої роботи над собою, яка назавжди змінила моє життя. Ми з Діаною, моїм психотерапевтом, досі регочемо, згадуючи той перший сеанс. Діана, яка проводить психотерапевтичні сеанси своїм колегам по фаху, почала його з обов’язкового запитання: «Отже, що відбувається?» Я витягнула список «Добре» і, не змигнувши оком, сказала: «Мені потрібно якомога більше якостей із цього переліку. Знадобилися б і чіткі поради та інструкції. Жодних занурень у підсвідомість. Жодних пришелепкуватих розмов про дитинство або щось подібне».
Це був довгий рік. У своєму блозі я ніжно називаю його «духовним пробудженням – 2007». Мені такий стан здавався класичним нервовим розладом, але Діана назвала його духовним пробудженням. Гадаю, ми обидві мали рацію. Насправді я починаю сумніватися, що одне можливе без іншого.
Звісно, те, що перелом стався у листопаді 2006 року, – це не збіг обставин. Так зійшлися планети: я тільки-но відмовилася від цукру і борошняних страв; це трапилося напередодні мого дня народження (то в мене завжди час для роздумів), я «вигоріла» на роботі і була на піку осмислення середнього віку.
Люди говорять про «кризу середнього віку», але це не так. Це переломний період – пора, коли відчуваєш нездоланне бажання жити омріяним життям, а не так, як «годиться». Переломний період – це пора, коли Всесвіт кидає тобі виклик: або продовжувати жити, як від тебе очікують, або прийняти себе таким, який ти є.
Середній вік – це, безумовно, пора подорожей, які відкривають істину, але упродовж життя з нами трапляється також чимало інших подій:
• одруження;
• розлучення;
• народження дітей;
• одужання після хвороб;
• переїзд;
• «спорожніле гніздо»;
• вихід на пенсію;
• досвід втрати або емоційної травми;
• праця, що висмоктує всі душевні сили.
Будильник Всесвіту частенько дзеленчить, намагаючись нас «розбудити», але ми квапливо його вимикаємо і спимо далі.
Як виявилось, я мусила подолати заплутаний і довгий шлях. Я помалу шкандибала вперед, аж поки одного дня, виснажена, в забрьоханих дорожніх черевиках, не подумала: «О, Боже мій! Я відчуваю себе інакшою. Я відчуваю себе щасливою і справжньою. Я все ще боюся, але разом з тим почуваюся по-справжньому хороброю. Щось змінилося, – і воно пронизує мене до кісток».
Я стала здоровішою, радіснішою і вдячнішою життю, ніж будь-коли раніше. Я почувалася врівноваженішою, впевненішою і на диво позбавленою тривожності. Моя творчість спалахнула з новою силою, я заново налагодила стосунки з родиною та друзями і, що найважливіше, уперше в житті почувалася комфортно.
Я навчилася звертати більше уваги на те, що відчуваю я, а не на те, «що подумають інші». Я встановлювала нові особисті кордони і позбувалася потреби догоджати іншим, комусь щось доводити і бути ідеальною. Я почала частіше говорити «ні» замість «авжеж» (а потім почуватися скривдженою і роздратованою). Я почала відповідати: «О, чорт, звісно, що так!» замість «Звучить непогано, але у мене дуже багато роботи» або: «Я зроблю це, коли ________________ (схудну, буду вільною, краще підготуюся)».
Крокуючи разом із Діаною шляхом до щиросердного життя, я прочитала близько сорока книжок, включно з усіма мемуарами про духовне пробудження, які потрапляли мені під руку. Вони виявилися надзвичайно корисними, але я все ж таки мріяла про книгу, яка б водночас надихала, відкривала джерела сили і слугувала чимось на кшталт путівника для мандрівників власною душею.
Одного дня, коли я розглядала високий і хиткий стіс книжок у себе на тумбочці, мене осінило! Я хочу розповісти про свій власний досвід. Я розкажу історію про те, як цинічна напиндючена вчена стала втіленням стереотипу, який висміювала все своє доросле життя. Я зізнаюся у тому, як у середньому віці почала одужувати, дбати про здоров’я, відкривати творчість і емоційно шукати духовність, цілими днями розмірковуючи над такими речами, як добродійність, кохання, вдячність, творчість, автентичність, і якою невимовно щасливою стала. Я назву це щиросердністю.
Пригадую також, як подумала: «Перш ніж писати мемуари, потрібно використати це дослідження і написати інструкцію до щиросердного життя!» До середини 2008 року я наповнила три величезні коробки записниками, щоденниками і стосами даних. Я присвятила новому дослідженню незліченну кількість годин. У мене було все, що потрібно, зокрема палке бажання написати книгу, яку ви тримаєте в руках.
Того фатального листопадового дня, склавши перелік закономірностей і усвідомивши, що досі не жила і не любила від щирого серця, я по-справжньому не могла повірити у власне відкриття. Цих аркушів було замало, щоб переконатися. Я мусила глибоко зазирнути у себе й усвідомлено обрати віру… Віру в себе і намір жити іншим життям. Чимало сумнівів, пролитих сліз, а потім безліч радісних моментів – ця віра допомогла мені розгледіти істину.
Тепер я бачу, що сприйняття свого життя і любов до себе – найсміливіший учинок, на який ми наважуємося.
Тепер я бачу, що прагнення до щиросердного життя аж ніяк не нагадує спроби дістатися певного пункту призначення. Це наче намагання дістати зірку на небі. Насправді ми ніколи не наблизимося до неї впритул, але знатимемо напевне, що рухаємося у правильному напрямі.
Тепер я бачу, що такі дари, як сміливість, співчуття і взаємини з людьми приносять результат лише тоді, коли в них вправляються. Щодня.
Тепер я бачу, що формування одних якостей і відмова від інших, котрі з’являються серед десяти орієнтирів, – це не «список завдань». Це не те, що можна виконати або здобути, а потім викреслити з переліку. Це праця всього життя. Це праця душі.
Якщо йдеться про мене, повірити – означало прозріти. Спочатку я повірила, і тільки потім змогла побачити, що ми по-справжньому можемо змінити себе, свої сім’ї і своє оточення. Нам потрібно лише знайти сміливість жити і кохати всім серцем. Для мене честь вирушити в цю подорож із вами!
Подяки
Найглибша вдячність:
Патриції Броат, Карен Кейзі, Карен Черняєв, Кейт Крото, Ейпріл Даль, Ронді Дірінґ, Сіду Фаррар, Маргариті Флорес, Карен Голмс, Чарльзу Кайлі, Поллі Кох, Шону Островскі, Коулу Швайкгардту, Джоані Шумейкер, Дейву Спону, Діані Стормс, Ешлі Тілл, Сью Тілл, Елісон Ванденберґ, Йоланді Вілльяреал, Джо-Лінн Ворлі, моїм друзям-натхненникам, моїй сім’ї і групі The Lovebombers.
Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є
Ваш путівник до повнокровного життя
Вступ
Щиросердне життя
Щиросердним я називаю підхід до життя з точки зору власної цінності. Жити так – означає виховувати в собі сміливість, співчуття і розвивати стосунки з іншими людьми, щоб прокидатися зранку і думати: «Неважливо, що зроблено, а що ні, я самодостатня людина». І лягати в ліжко вночі з думкою: «Так, я недосконала і вразлива людина, інколи мені лячно, але це не перешкоджає мені бути також сміливою і гідною кохання та душевної близькості».
Подорож
Щиросердне життя – це не одноразове рішення. Це процес. Насправді я вірю, що ця подорож триває все життя. Моя мета – розповісти про розмаїття шляхів, що провадять до душевної злагоди, а також поділитися тим, чого я навчилася в багатьох людей, що намагаються жити й кохати всім серцем.
Перш ніж вирушити в будь-яку подорож, зокрема і в цю, важливо поговорити про те, що варто взяти із собою. Що потрібно для того, аби жити, уміючи цінувати й любити себе? Як змиритися з власною недосконалістю? Як розвинути потрібні якості і позбутися тих, що не дозволяють нам крокувати вперед? Відповіді на всі ці питання – сміливість, співчуття і встановлення зв’язків з іншими людьми – ось те знаряддя, яке допоможе нам у мандрівці.
Якщо ви думаєте зараз: «Авжеж, щоб перемогти перфекціонізм, потрібно лише бути супергероєм», – я вас розумію. Сміливість, співчуття і гармонійні стосунки з людьми здаються недосяжними ідеалами. Але насправді, якщо практикуватися в них щодня, вони стануть неймовірними дарами у нашому житті. І гарна новина в тому, що саме наші слабкості – це те, що спонукає прагнути цих дивовижних якостей. Саме тому, що ми, люди, такі прекрасні у своїй недосконалості, набуваємо досвіду, щодня практикуючись у самовдосконаленні. Таким чином, сміливість, співчуття і гармонійні стосунки стають дарами – дарами недосконалості.
Ось про що ви прочитаєте далі. У першому розділі я поясню, що я довідалася про сміливість, співчуття і гармонійні стосунки, і чому вони є досконалим знаряддям для усвідомлення власної унікальності.
Довідавшись, якими інструментами ми послуговуватимемося в нашій подорожі, у наступному розділі ми перейдемо до суті справи: кохання, відданості й розуміння власної цінності. Я відповім на деякі найскладніші питання зі своєї професійної діяльності: що таке кохання? чи можна любити когось і зраджувати? чому наша постійна потреба бути такими, як усі, перешкоджає справжній душевній близькості? чи можемо ми любити інших людей, як-от наших партнерів і дітей, більше, ніж любимо себе? як ми розуміємо власну цінність і чому так часто намагаємося переконати в її існуванні інших, замість того, щоб самим просто повірити в неї?
Ми стикаємося з перешкодами у кожній мандрівці, і подорож до щиросердного життя не виняток. У наступному розділі ми дослідимо найбільші перешкоди (які я виявила) до того, аби почати жити й любити всім серцем, і знайдемо ефективні стратегії їхнього подолання і формування життєвої стійкості.
Після цього ми дослідимо десять дороговказів до щиросердного життя, щоденне слідування за якими вкаже напрям нашої подорожі. Кожному дороговказові відведено окремий розділ, і ці розділи проілюстровані історіями, визначеннями, цитатами й ідеями, що допоможуть зробити вільний і натхненний вибір щодо того, як саме нам жити і кохати.
Визначальні моменти
Ця книга сповнена концептуальних понять, як-от кохання, єдність і автентичність. Мені здається, що критично важливо дати визначення цим тонким поняттям, якими жбурляють щодня, але рідко пояснюють. Я вважаю, що хороше визначення повинно бути доступним і ужитковим. Я намагалася давати визначення так, аби це допомогло нам розібратися з термінами і дослідити їхні складові. Коли ми замислюємося над позитивними словами і докопуємося до їхньої суті – вчинків і досвіду, які є фундаментом щиросердного життя, то бачимо, як люди розуміють ті концепції, які скеровують їхні вчинки, переконання й емоції.
Наприклад, коли учасники дослідження розмовляли про концепцію кохання, я намагалася визначати це поняття так, як розуміли його саме вони. Інколи для цього доводилося винаходити нові визначення (як я зробила з «коханням» і багатьма іншими словами). Переглядаючи вже видану літературу, я знаходила визначення, що вловлювали дух переживань учасників. Хороший приклад – поняття «гра». Гра – це невід’ємна складова життя у злагоді з собою, і, вивчаючи цю тему, я відкрила для себе дивовижне дослідження доктора Стюарта Брауна. Отож замість того, щоб формулювати нове визначення, я посилаюся на його працю, оскільки вона віддзеркалює результати мого дослідження.
Я розумію, що визначення розпалюють контроверсійні суперечки і незгоду, але мене це не турбує. Я за те, щоб радше дискутувати про значення слів, які важливі для нас, аніж не обговорювати їх узагалі. Нам потрібно знайти спільну мову, яка допоможе досягнути усвідомлення й розуміння, необхідних для щиросердного життя у злагоді з собою та світом.
АКТивація
На початку 2008 року, коли я лише починала вести блог, я написала про те, як зламалася моя кнопка «активації». Ви ж знаєте про кнопку «активації», еге ж? Це кнопка, на яку ви покладаєте надію, коли надто виснажені, аби вкотре прокинутися посеред ночі, витримати ще один переліт, ще раз кудись зателефонувати або, як завжди, комусь догодити / випнутися зі шкіри / довести власну неперевершеність, тоді як вам насправді хочеться визвіритися на когось або заховатися під ковдрою.
Кнопка «активації» – це таємний стимулятор до діяльності, коли ми виснажені і перевантажені, а нам ще стільки треба зробити і в нас надто мало часу, щоб подбати про себе.
У блозі я пояснила, чому вирішила не ремонтувати свою кнопку «активації». Я пообіцяла собі: щоразу, коли відчуватиму себе емоційно, фізично або духовно вичерпаною, намагатимусь трохи сповільнити темп, замість того, щоб вдаватися до своїх старих прийомів – спонукати себе, наказувати собі і терпіти без нарікань.
Якийсь час у мене це виходило, хоча не вистачало моєї кнопки. Мені бракувало підтримки, до якої можна було вдатися, коли я відчувала виснаження і духовний занепад. Тож я занурилася у своє дослідження, шукаючи способу підштовхнути себе вперед, але разом з тим щоби цей спосіб краще узгоджувався з принципами щиросердного життя. Можливо, є якийсь кращий метод, аніж зціплювати зуби і терпіти.
І ось що я виявила: чоловіки та жінки, які живуть усім серцем, насправді також АКТивують себе. Лише роблять це по-іншому. Коли вони вичерпані і перевантажені, то:
Аналізують свої думки і вчинки у молитві, медитації або просто обмірковуючи свої наміри;
Керуються натхненним бажанням чинити по-новому та по-іншому;
Творять і діють.
Зробивши це відкриття, я також АКТивую себе по-іншому, і результати просто дивовижні. Наведу приклад того, що сталося, коли я заблукала в Інтернет-тумані. Замість того, щоб працювати, я заколисувала себе, бездумно граючи в ігри у Facebook і копирсаючись у Мережі. Це не було ані відпочинком, ані продуктивним проведенням часу – це була просто величезна чорна діра, яка засмоктувала мій час та енергію.
Я випробувала свою нову АКТиваційну кнопку і сказала собі: «Якщо тобі потрібно підзарядитися, а блукання в Інтернеті тебе розважає і розслабляє, тоді роби це. Якщо ні, знайди інший спосіб відпочити. Знайди те, що радше надихає, а не висмоктує душу. А потім (останнє, але не менш важливе!) встань і зроби це!» Я закрила ноутбук, виголосила коротку молитву, щоб нагадати собі про важливість бути поблажливою до себе, і переглянула фільм, який отримала поштою ще місяць тому та навіть не розпакувала. Це було саме те, що потрібно.
Це не був старий метод активації – пересилювати себе. Я не змушувала себе братися до праці або робити щось корисне. Замість цього я усвідомлено, цілеспрямовано й обмірковано робила щось заради відновлення.
Кожен розділ-дороговказ містить підрозділ про АКТивацію, аби допомогти нам почати розмірковувати, надихнутися можливістю вибору і почати діяти. Я поділюся з вами своїми АКТивізаційними стратегіями і заохочуватиму вас створювати власні. Ці нові стратегії набагато ефективніші, ніж старе «примушування себе».
